Сльоза…

Sokach_Romanna

Рахую дні,до чого?-Незнаю.Та вожу поглядом по кольоровому листу паперу заповненому цифрами.Шукаю щось між рядками.Дні,цифри-їх небагато,небагато у порівнянні з життям,з плином часу,та цей день не закінчиться ніколи,він буде тягтись випробовуючи мене,мою силу,моє терпіння,мої почуття...Буде тягнутись та мірятись сірими клубками диму та довжиною викурених цигарок,буде мірятись кілометрами спогадів,мрій,незакінчиться ніколи....Буде терпеливо різати мою душу,насолоджуючись кожною краплинкою болю,кожною важкою хвилиною.А хвилина наче вічність...Годинник завмирає...Погляд мученецьки чекає,поки мертву тишу розріже рух стрілки,а вона не рухається...
Час непідвладний силі почуттів,він незакінчиться ніколи...Час.Наче розумію його,та чому він так знущається?Чому хвилина тягнеться вічно?І та хвилина наповнена спогадами,і така ж буде наступна,і наступна...А далі?І далі ти...І знову...
Серце завмирає у грудях,нехоче битися без тебе.У тендітному кулаку тонкими пальцями тримаю найцінніше почуття в моєму житті,у житті,яке я ненавиджу.Чому?-Невідповім,незнаю,просто ненавиджу це сплетіння суму,пустоти,болю,болю що так дивно колить у серце...Сльоза?-Ні,немає,лиш з сумних очей викочується льодяна печаль...а сліз немає.Я неплачу,невмію,невіриш?-Невмію.Моє серце плакати невміє,знаєш,інколи після втрати,що руйнує життя,серце кам"яніє і воно вже не плаче,лише болить,так болить...І цей біль страшніший будьякого іншого...Нерозумієш?Я знаю.Я теж,смішно?-І я нерозумію,чому ми вміємо терпіти будь який біль,а коли у серце хтось вривається,вривається у душу,сни та мрії,дарує тепло та надії,і робить нас безсильними в силу любові до себе,ми просто гинемо...Дивно...Ми робимо дивні вчинки в ім"я кохання,та кохання цього не потребує,а ми робимо,коли відчуваємо,що втрачаємо це ніжне почуття.Та тоді вже подвиги непотрібні нікому,а ми лиш тоді починаємо кричати про безмежність своїх почуттів.А я мовчу...Від болю.що хоче вилитись з губ словами до тебе,мені хочеться розсміЯтись.Це дивно,я знаю....А я не заплачу.Я заховаю сум та вдягну широку посмішку на обличчя,а далі?-А далі заховаю у куточку душі всі спогади про тебе.всі почутття,щоб ніхто не прочитав,не відчув...Заховаю та берегтиму,як ніжну та прекрасну квіточку...І любитиму її...Любитиму свою красиву квіточку...любитиму...

12.58
Боюсь цих двох хвилин що залишаються до обідньої перерви,ні,не до моєї,у мене її немає,до твоєї,боюсь що не подзвониш,що чекатиму дарма...Вказівний палець правої руки неслухняно тягнеться до клавіш телефону три рази в хвилину,щоб побачити маленький конвертик на екрані...Немає...Знову серце зупиняється,і повітря клубком стає у горлі...Немає...
13.15
Телефон мовчить...Кава...Гірка...Уже третя,знову цигарка,а телефон у руці все так же впевнено мовчить.Струни нерв рвуться,одна за одною лопають проходячи трмтінням по руках...
13.40
Ще кілька хвилин і не чекатиму,відкладу тремтячою рукою телефон і буду дивиттись у сіре небо...Воно таке сумне і від нього так тягнеться холод...Дрібні краплини дощу ловлю на свому обличчі...У хмарах знову бачу твої очі.-Люблю-хочеться закричати,щоб це почутття з криком вирвалось з грудей...Хочеться...А я лише посміхаюся до твоїх очей...
14.12
уже 432 хвилини думаю про тебе,з моменту як уранці розплющила очі...
Не чекаю...Не вірю...432 довгих хвилини,нестерпно довгих,і жолдної секунди без думок про тебе...смішно?-Напевне...
А скільки ще цих хвилин,а секунд?-І я незнаю...Та вже не чекаю...Так легше?-І я незнаю.Відкриваю книжку-слова не лізуть в голову,букви прострибуть у словах,де,і здається,змісту немає.Закриваю книжку...Погляд падає на телефон,що все так же зрадницьки мовчить...
14.57
Конвертик...Жовтий і маленький,страшно натиснути кнопку,не розумію чому,а рука видає моє хвилювання...Серце знову зупиняється.
Сухий текст,без почуттів та емоцій...Так вперше...А я наівно шукаю хоча б крихітку ніжності поміж тих слів,наівно між рядками шукаю тепло-немає...
16.10
З"явився...Знову зникаєш...І невтримати.А боляче до крику...
Мовчу...Похмуре небо плаче замість мене,похмуре,та зажурене,а я все


Sokach_Romanna

16.10
З"явився...Знову зникаєш...І невтримати.А боляче до крику...
Мовчу...Похмуре небо плаче замість мене,похмуре,та зажурене,а я все мовчу...
На полях зошита малюю квіточку,перекреслюю її тисячу раз.Для чого?-Незнаю.....рука сама малює,а душа сама лине до тебе,покидаючи пусте тіло...
Переживання випалили у мені всі емоції,ні посмішки,ні щирого погляду...Мене немає...Коли буду?-Не буде...Ти ж забрав мою душу з собою,ти мабуть про це ще сам незнаєш,та й непотрібно...
Дзвінки,пусті розмови,немилі голоси,музика,що безуспішно старається перебити думки про тебе....це все немає значення,ніщо вже немає значення...В тілі немає сили,чи просто немає життя...
16.42
Залишаю ланцюжок слідів намотуючи кілометри по колу,рахую кроки,секунди...Роблю каву,четверту.Телефон видає звук,рука тремтить...не ти...Кава здається ще гіркішою....
Ще 60 секунд протягнулись...60 секунд наповнених тобою...
16.45
Розчісую волосся.Я майже не відчуваю запахів,та твій незабуду,він і досі блукає у хвилях мого волосся.А тілом я ще відчуваю твоє тепло.Я засуджую і картаю себе.За що?За те що нерозумію що сталось?що небачу проблеми?а Вона є?
17.12
Я намалюю квіточку.Хочеш?А я намалюю.Білу та ніжну...З великими листочками,додам трішечки золота і проведу чорну лінію на безім"яному пальці...і ще квіточки...Під тонким пензликом народжуються п"ята квітка...
17.36
636 хвилин...Найдовших хвилин у моєму житті...38160 секунд я терплю у душі біль. 38160 найнестерпніших секунд...
17.58
Перегортаю сторінку...залишаючи позаду кілька абзаців виведених неакуратним почерком...Залишу позаду...Мене немає...Мене небуде,навіть якщо я буду поруч.У останні слова спливають останні краплі сили...немає сил...немає життя...мене немає...
22.26
Лист від тебе...Боляче...невіриш у почуття мої...Незнаєш мене...Таргани....Душа твоя....Я люблю її,і все б віддала щоб забрати твій біль який розгорівся у душі через мене....та я нехотіла....своєю любов"ю я причиняю біль...мені неможна любити?А інакше я незможу...
Сльоза....


Интересная цитата:
Наше самолюбие больше страдает, когда порицают наши вкусы, чем когда осуждают наши взгляды. (Франсуа де Ларошфуко)

Похожие записи: